Зміни?

Денна спека минає, поступаючись нічному холоду, який починає відчуватися в навколишньому повітрі. Стихлий під час заходу, вітер знову набирає сили, несучи разом із собою грозові хмари, що були відсутні вже пару днів. Удалині чути гуркіт грому, стихія таки прийде цієї ночі.

Шкода, що не можна насолодитися прохолодою сповна, за ці кілька сухих днів під час сезону дощів сухо стати майже не могло, і від випарів тільки дихається важче, і грива не просихає, лишаючись вологою, утруднюючи моє пересування. Я зупиняюся, щоб трохи перепочити, розвертаюся й іду назад, сам не знаючи, чому. Далі згадую те яскраве, що сталося зі мною останнім часом. Приємних спогадів небагато.

Пів місяця тому випало вкрай невдале полювання, зебра, яку практично впіймав, вислизнула, ударивши копитом у живіт. Біль сильним довго не був, швидко вщух, але дискомфорт лишився, і сил полювати не було. Довелося день поголодувати, потім завдяки стерв'ятникам знайшов тушу дохлої антилопи гну. Жодних слідів, що вказували б на причину смерті, на тілі не було, та й грифи із родичами встигли попрацювати. Наївся тоді добре, хоча м'ясо було дивнувате, але й гну мені траплялися вкрай рідко — завелика для мене здобич. Але тоді часу на роздуми не було, та й невдовзі з'явилися гієни, і довелося покинути тушу їм.

Усе було б добре, але надвечір того ж дня в мене сильно розболівся живіт у тому місці, де дістав удар від зебри. Тупий біль був сильним, хоч зрідка й слабшав. Я думав, що не переживу тієї ночі, проклинав тоді й зебру, і антилопу гну, і себе, пробував жувати траву, яка зазвичай допомагала при проблемах із їжею, і вона не допомогла. Як прожив наступний день, сам не знаю, але під його кінець біль почав вщухати й до ночі майже зник. Та цей випадок запам'ятаю надовго.

Після цього кілька днів голодував, боявся добувати їжу, але треба було жити. Тоді, як думав, доля всміхнулася мені, і вдалося впіймати теля імпали, із молодим м'ясом і кістками впорався швидко, перш ніж з'являться могутніші суперники. І знову не пощастило, молода кістка зламалася в роті, й уламок устромився поміж зубів. Моє гарчання навряд чи далеко чули, гарчав, як завжди, злісно й приглушено. З уламком промучився трохи менше, ніж із животом, намагався дістати всіма можливими способами, але все ж вийняти вдалося, не дуже травмувавши язика. Наступні рази їв з осторогою, майже втратив апетит, але подібних випадків поки не повторювалося, і це добре.

Згадуючи ці моменти, зупинився, розвернувся й рушив у зворотному напрямку, зрештою опинився там, де був. Зараз укотре зупинився й знову розвернувся, повторюючи шлях. Дурна звичка, що лишилася після минулого життя взаперті, давно за собою цього не помічав. Тут немає ґрат і можна йти куди очі дивляться, а все одно тупцюю на місці, хоча долаю шлях, що пристойно перевищує розміри мого колишнього житла. І чому це відбувається зараз? Ось вона, свобода, а відчуття того, що чогось бракує, інколи зростає особливо сильно й знову повторюється це. Здається, зараз є все те, чого я бажав, а спокою немає, дивно це, як і те, що ще лишаються сили на полювання.

Зліва в савані різко посвітлішало, але світанок настати не міг — на заході ще було трохи світліше від сонця, яке не встигло піти далеко. Повертаю голову в бік джерела світла, мружуся від яскравого сяйва й відчуваю холод, який разом зі страхом сковує все моє тіло після того, як вдається роздивитися два невеликих яскравих сонця, що розташовуються на невеликій відстані одне від одного, із кожною миттю більшаючи в розмірі. Такого сильного відчуття не зазнавав навіть чотири дні тому, коли за пару стрибків від мене в землю вдарила блискавка, оглушивши мене громом. І зараз я міг би чути преприкрий звук, що йде від двох світил, якби не ураганний вітер, що гуде навколо.

Люди. Вони завжди є в цих рухомих машинах, із якими я не раз мав тісне знайомство. І вони рухаються в мій бік, від зустрічі з ними не можна чекати нічого доброго. Лишається тільки одне — бігти й ховатися, забувши про все інше. Тепер біжу щосили, як же заважає волога грива й вітер, що мало не здуває з лап. За якийсь час світло зникає, добігши до чагарника, обертаюся й бачу, що джерела світла вже рухаються від мене, освітлюючи землі на південному заході. Падаю під гілки чагарника, щоб віддихатися й заспокоїтися. Чомусь майне думка, що понад місяць тому я очікував у своєму житті змін. Лишається зрозуміти, вони вже настали чи тільки настануть.