Розрядка

Пізньої ночі, тоді, коли ще не почав світлішати небосхил, сповіщаючи про наближення чергового дня, на повній швидкості я мчав за своєю здобиччю — молодою, не дуже великою зеброю. Відстань між нами з кожною миттю скорочувалася, але я розумів, що так далі тривати не може — сил практично не лишалося.

І ось відстань скоротилася до такої, що можна було робити стрибок і спробувати завалити жертву, я почав заходити з правого боку. Та, схоже, що зебра відчула мою близькість і сильно хвицнула. Я так і не зрозумів, як мені вдалося ухилитися від копит, останньої миті відхилившись праворуч. Подальша гонитва не мала сенсу — йти я вже не міг, не те що бігти. Зробивши кілька кроків, упав на землю у високій траві, схрестивши передні лапи, не дуже зручно, але міняти позу — лінь, і повністю розслабив тіло.

Я починаю обмірковувати, що ж це щойно було? Підкрадався до невеликої групки зебр недовго й вискочив надто далеко від них, жоден нормальний лев не став би починати гонитву з такої відстані — наздогнати здобич можна було, а що далі? Енергії на вирішальний стрибок усе одно б не лишилося. Про що ж я думав? Для мене тим паче така відстань була недостатньою. Якщо врахувати, що фізично я був слабший за будь-якого нормального лева, й підкрадатися до жертв треба було набагато довше й на ближчу відстань.

Але це було ще не все, над чим слід було замислитися. Навіщо було гнати себе через силу, вичавлюватися до повної межі. Тепер уже точно провалятимуся так не менш ніж добу. Зараз серце майже вискакує з грудної клітки й доводиться важко дихати холодним нічним повітрям, широко роззявивши рота, щоб швидше зменшити температуру тіла. У голові шумить і немає сил поворухнути навіть кінчиком хвоста. Перед очима — тільки трава, на якій і сфокусуватися до ладу не можна. Не намагаючись напружуватися, заплющую очі й продовжую розмірковування.

Мало того, що витратив усю енергію на гонитву, так ще наблизився до зебри необережно, врешті ледь за це не поплатився. Усе ж пощастило дуже сильно, що вдалося ухилитися від копит — ще б трохи й… навіть думати про це не хочеться. А я ж не люблю ризикувати, звісно, це можна назвати боягузтвом, і почасти це так, але обережність може не раз урятувати життя, а от безглуздий ризик — забрати.

Усьому цьому можна знайти одне пояснення — мені була потрібна розрядка, і я її отримав. Останню пару днів я тільки те й робив, що спав і просто лежав, загалом, нічого не робив. А все після того, як удалося завалити невелику антилопу й наїстися досхочу, ще до того як налетіли всілякі стерв'ятники. Хоч і мене можна назвати стерв'ятником, але їсти таке можу тільки в найкрайнішому разі, коли не лишається іншого виходу. Та й забрана в когось здобич мене не дуже тішить, як і підбирання решток — але таке саме по собі дуже малоймовірне. В кого ж мені стане сил і сміливості забрати здобич? Хіба що в птахів, та й ті можуть бути дуже впертими. Усе ж немає нічого кращого за свіже м'ясо.

Отже, наївшись так, що насилу міг пересуватися — я провалявся в буші весь цей час, як наслідок, накопичена енергія зажадала виходу, гонитва не була б такою безрезультатною, але скільки можна було підкрадатися до цього табуна? Скоро б почало світлішати, зріс би ризик, що мене помітять, а контролювати себе в таких ситуаціях завжди складно.

Нічого, сили скоро відновляться, хоча й не до колишнього рівня. Наступного разу поводитимуся обережніше.

І найближчі кілька днів це місце покидати не збираюся — здобичі тут вистачає, звісно, могло бути більше, але й інших хижаків практично немає. Місце все ж добре, ніхто не турбує, й менше про що хвилюватися, але це не для мене, так довго не можу засиджуватися, якось нудно й стада незабаром підуть. Доведеться повертатися у старі краї. Попри те, що тут я почуваюся як удома, надто вже все схоже на те, де минуло моє дитинство. Дивно це все, нібито, на перший погляд, нічого незвичайного немає, але водночас є щось таке, що нагадує про те, де починалося й проходило моє життя, моє позаминуле життя, його так точно можна називати. Та все ж лишатися тут довго я не міг, була не одна причина, що вимагала повернення в більш-менш звичні краї.

Шум у голові зменшився, але почав даватися взнаки головний біль, що збільшував напруження. Серцебиття практично припинилося й дихання зрівноважилося. Розплющую очі, уже не так темно, ніч відходить, починає світати. Підвівши голову, дивлюся на небо, що набуває нових кольорів на сході. Світанок близько, треба б перейти в місце, що краще закриває від променів сонця, але дістати мене вони зможуть тільки ближче до полудня, ось тоді й перейду. А зараз цілком спокійно можна заснути. Усе одно встати не зможу. Плавно поклавши, ще болючу, голову на землю, я заплющую очі й поступово занурююся в глибокий сон, тепер жодні думки мене не турбують.