Новий початок

Минуло більше місяця відтоді, як я створив цей ЖЖ, і в голову мені прийшла одна цікава думка, але про це нижче.

Почитавши деякі думки й поміркувавши сам, я дійшов висновку, що щоденник у тому вигляді, в якому він зараз існує, мені не потрібен. Кому може бути цікаво читати про мене й про те, що я думаю та роблю? Тільки тим, хто мене знає, а таких людей в інтернеті можна перелічити на пальцях однієї руки. То навіщо ж вести загальнодоступний щоденник (крім можливості писати коментарі в дописах)? Щоб знайти друзів? Можливо, але зі мною все ж складно спілкуватися й підтримувати стосунки, сам би з таким не став спілкуватися, і тому чудово розумію тих, хто зі мною через деякий час перестає підтримувати стосунки. Зрештою набагато простіше втрачаю друзів, ніж знаходжу, звісно, я в цьому винен, але я такий, який є, частково за це відповідальне оточення, але я звик до себе такого й кардинально мінятися не збираюся, та й виживати так легше.

Але то навіщо вести ЖЖ? Щоб самовиражатися, щоб навчитися краще писати, але все ж треба, щоб інші його читали та їм було цікаво. Та цей щоденник у поточному стані не цікаво читати навіть мені. Думав у ньому писати щось більш чи менш розумне, але тепер зрозумів, що на це треба час і настрій, а це буває доволі-таки рідко. Може здатися, що лишається тільки один вихід — видалення щоденника, але це поразка, а програвати я не люблю.

А тепер про ту думку…

Я доволі довго стримував своє друге «я» (не знаю, як його назвати інакше), тільки зрідка даючи йому деяку волю. Тепер же є можливість це виправити. Можна сказати, що цей щоденник створювала й вела людина на ім'я Андрій під ніком Abysim. Але час би відновити справедливість, тому віднині його вестиме білий лев Абісім. Думаю, що його записи буде читати цікавіше, хоча характер лишається той самий, усе ж we are one :)

Ех, приємно все ж виписатися — ще одна з причин писати тут, але гаразд, закругляюся й передаю слово Абісіму, сподіваюся, він менш скромний, ніж я, і цей щоденник житиме. Ще одне: дописи лева написані курсивом, а людини — звичайним шрифтом, щоб зменшити плутанину.

Ніч. Яка ж чудова пора доби, саме час, щоб вирушити на полювання, удень підкрастися до когось складніше, а якщо ще світить сонце, то перебувати на відкритій місцевості практично неможливо, але зараз не про це.

Передусім, я лев, а точніше білий лев. Народжений у дикому африканському прайді. Про моє дитинство ви багато не дізнаєтеся, якщо взагалі щось дізнаєтеся. Дивом переживши цей період життя, я рано покинув прайд і був приречений на смерть, але мене впіймали люди й, можна сказати, врятували, якщо це можна назвати порятунком, бо наступні місяці я жив, якщо це можна назвати життям, у клітці, і на мене майже щодня приходили дивитися двоногі, хоча й годували добре. Там же я познайомився з іншим левом, який так само відрізнявся від решти, і він повідав мені про своє життя, але це зовсім інша історія. Зрештою кілька місяців тому мене перевозили з місця ув'язнення в інше місце, про причини цього я промовчу, але сталася аварія, і ось я на волі невідомо де. Відтоді живу тут.

Людей ненавиджу й боюся, готовий убити, якщо зустріну й подолаю свій страх перед ними, сподіваюся, що тоді ненависть переможе. Від своїх родичів, яких тут мало, не чекаю нічого доброго й тримаюся подалі. Тут усі передусім вороги, ну травоїдні ще джерело харчування, але й з ними треба бути обережним.

Можна подумати, що я ні з ким не контактую, але це не зовсім так. Був і є тут один лев, з яким деякий час підтримував контакт і був радий, але з кожним днем розумів, що ми схожі як небо й земля. Зрештою останнім часом зустрічаю його все рідше, про що й не дуже шкодую, хоча вдвох і легше виживати, але я лев одинак і звик так жити, надіятися тільки на себе, а він зараз зовсім не самотній. Але зараз ідеться не про інших, а про мене, як я розумію.

Можливо, усе те, що сталося зі мною, до того як я опинився тут, — це просто сон чи витвір моєї фантазії, але сподіваюся, що все ж було саме так. Та те, що відбувається зараз, — реальність.

Ще я не згадав про свій вік, точно сказати не можу, але чомусь упевнений, що скоро добіжить кінця четвертий рік мого існування. У моєму зовнішньому вигляді, крім кольору, думаю, немає нічого незвичайного, але не виключено, що помиляюся.

Дивлюся, що вже минула половина ночі, час добувати їжу, жити ж треба, навіщось. Добре, що багато хмар і світла не достатньо, щоб мене помітила здобич, але достатньо, щоб я зміг побачити, хоч і насилу.

Щиро сподіваюся, що ще матиму можливість розповісти про те, що зі мною відбувається. Тепер уже точно мені час…